дирали голови і дивлють ся, як пан Забрйоха, мов птах який заморський, летить по-під небесами: руками бовта мов крилами, черкеска йому роздуваєть-ся, ногами дрига, шаравари напужились, сам употїв нїби у гарячій банї, і летить і кричить, і де заздрить на землї чоловіка, то скільки є голосу пити просить. Сеє бачачи, старі люде плюють, жахають ся, жінки голосять з переляку, а малим дїтям не одному довело ся переполох виливати. А то-ж і не страшно?
Прокіп Ригорович, бачачи такеє диво, став задравши до гори голову, рот роззявив, аж горлянку видно, очи вилупив та руками знай розмахує, щоб-то піньмати та вдержати пана сотника, що́ полетїв як гусак. Та й козацтво усе, таки усе до одного, дивовали ся на сюю комедию… Та як і не дивоватись, бачачи, що чоловік о своїм умі, нї з того нї з сього, полетїв як птах. І коли-б се о півночі, як усяка нечисть товчеть-ся, а то ще й сонечко тільки-тільки що зайшло.
Стара Льозниха ледве від старости та від недуги вийшла на вдвіря і дивлячись на козаків, як вони збирались, як промеж себе жартовали, як лагодились муштру викидати, здихнула, та й каже: »Слава тобі Господи, що я не козак! Не здужаю і через хату перейти, а то б треба бігати та боротись та муштроватись! Не хочу, не хочу козаком бути!« та й задивилась на них, а далї… зирк! летить по-над нею щось таке страшне… Розглядївши, потюпала до козаків і стала їм росказовати, щоб вже не дожидали пана сотника, бо вже він у вирій полетїв. »Я,« каже, »сама бачила: летить мов ворона, тільки що не крака, а знай пити просить.«
