»Догадавсь, хоч через десяте-пяте уторопав, що́ ти, пане писарю, говориш; так се-б то нам усе таки збиратись до Чернїгова?«
— Не іначе, як обаче, сказав Ригорович, моргнувши усом.
»Так трясця ж їх матері! От їм дуля під ніс!« Та зложивши дулї, і став крутити. Крутив, крутив, та на Чернїгов і посила, та усе прицмокує. А далї як крикне: »Не пійду! я їм послав через кривого лепорт, що нам нїколи.«
А пан Пістряк і каже: Та наш кривий іще не сотворив дошкандибания і до половини пути. Не возмущайтесь, пане сотнику; ми не ізидемо, дондеже не получимо отвітствования на наше сомнителство.
»Так таки, Ригоровичу, не пійдемо. Бач, як я мудро скомпоновав? Не пійдемо, та й не пійдемо. Ну, хлопцї! Сонечко заходить, розходьтесь вечеряти, а завтра чим сьвіт з косами косити менї. А ходїм, пане писарю, до мене вечеряти; Пазька налїпила мудрих вареників та спрягла яєшню… Ой, лишечко! ой, ратуйте! ой, біда!« став пан Уласович не своїм голосом про-бі кричати та за боки хвататись… Пан Пістряк і козацтво кинулось до нього, що що́ йому там сталось? Аж він… шелесть!… піднявсь до гори і полетїв як птиця, усе таки кричачи, що́ є голосу…
Що́-ж то ужахнули ся усї люде у славному сотенному містечкові Конотопі, як побачили, що їх прехваброї сотнї пан сотник, Микита Уласович Забрйоха, та піднявсь під самісїнькі небеса і без крил, та летить як тая птиця! І жінки і мужики і мала дїтвора, та що́ то! і старі повиповзали з хат дивитись на таку прояву, і усї-ж то поза-
