яка муштра, так щоб не поспадали з голов, а дїтвора, що́ тут так і біга круг козацтва, щоб не підібрали та не запроторили куди геть. Так отто стоять козаки і ждуть, що́ з ними будуть робити і який приказ буде, та промеж себе де-що і базїкають, мов вода на лотоках шумить, аж луна ійде; та доставши з халяв, хто ріжок з кабакою, та нюхають та чхають, а хто люльку, та тут її розпаливши і смокче.
Пан Забрйоха сього нїчого не вважа, і не бачить і не чує, що́ край його дїєть-ся. Йому здаєть-ся, що він і доси слуха, що́ читав йому пан писар конотопської сотнї, Прокіп Ригорович Пістряк. А сей давно вже прочитав, що́ треба, та зложивши бумагу, кладе у кишеню… Аж ось пан Уласович здихнув тяжко та важко, мов ковальский міх, та й пита писаря: »Здїлай милость, приятелю Ригоровичу! роскажи менї словами, що́ ти там у лепортї читав? Ти знаєш, що я нїчого письменного не розжую, хоч і у школї вчив ся і »Вірую« почав було вчити, та на »же за ни« як затявсь, та й покинув письмо. Так ти менї не читай, а роскажи, що́ отсе за лепорт принїс козак з Чернїгова? Адже ми послали лепорт, що у поход не пійдемо, хоч нехай кіл на голові тешуть: нам нїколи, друге дїло зайшло; так чого ще вони пащикують?«
— Уся спирра чернїговська безумию удаде ся! став казати, прокашлявшись, пан Пістряк: возписують предписаниє і лають вас, пане сотнику, і мене — гм, гм! — возсозивають — прощайте у сїм слові — дурнями, занеже ми возгнущали ся їх повелїваниєм і не направихом стопи наша до Чернїгова.
