примовила нищечком, щоб хорунжівна не чула: »пана сотника конотопського Забрйоху, Уласовича Микиту; а хто жде та дожида, так нехай собі дріма.« Та й дмухнула на Олену, а та нї з сього нї з того і стала собі дрімати.
Впять вража баба стала горщик мішати і впять кричить у комін тиї-ж речи: »Терлич, терлич! десятьох приклич,« та й звела на одного, усе таки пана Уласовича, далї й примовила нищечком: »а хто сидить та ждеть, той нехай собі заснеть.« Та впять дмухнула на хорунжівну, а вона, сердешна, так і заснула.
Стала бабуся у-третє мішати зїльля і вже що́ є духу у трубу кричить на терлич; і як довела до одного, так аж запищала від натуги, кричачи зо всеї сили та зовучи пана Уласовича, а на хорунжівну дмухнула і говорить: »а хто спить та сопе, так нехай і захропе.« А від сього панна Йосиповна бебех у подушки, та й захропла на всю хату… А тут щось із сїней у хатні двері — геп! та й стогне, і щось мурниче і охка… Побачим опісля, що́ то там було.
Смутний і невеселий стояв, руки зложивши, хваброї конотопської сотнї пан сотник, Уласович Микита Забрйоха, у славному сотенному містечкові Конотопі, на вулицї биля шинку, де усегда збирала ся сотня чи на муштру чи на перелїчку, що чи не втїк которий козак часом бува. Стоїть він, сердека, руки зложивши, голову понуривши, мов віл перед ярмом; а козаки на-чисто, уся сотня як скло перед ним стїною стоїть, шапки поскладавши на приспі у шинку, щоб як буде
