зала Олена, та й почервонїла як кармазин, і язик став мов повстяний.
А бабуся перехопила та й каже: »Демян?«
»Еге, ге, ге!«
— »Судденко Халявський, Омелянович?«
»А тож!«
— »Ось слухай, доню, що́ він робить: отсе був з козаками на муштрі перед паном полковником, та втомившись, прийшов до дому, роздягсь, розперезавсь, та й лїг, сумуючи об тобі, та й журить ся, що, дума, не швидко тебе побачить.«
»І кажуть таки, що не швидко їх спустять!«
— »Не журись; може ти його і сього вечера побачиш.«
»Де то вже, бабусю, менї його побачити, та ще і сього вечера! Він не птиця, щоб йому до мене прилетїти!«
— »Хоч і не птиця, а прилетить і уродить ся оттут перед тобою, як отсе я. Чи хоч, щоб прилетїв?«
»Де то вже, моя голубочко, не хочу! Аж жижки трусять ся, щоб хоч-би його побачити… Здїлай милость, нехай прилетить до мене… Та чи не буде йому якої від того надсади?«
— »Таки аж нїчогісїнько, він на те козак.«
»Приклич же його, пань-маточко, хоть на часиночку, хоч на годиночку; хоч-би я на нього подивила ся! Що́ знаєш, те і роби, а я нїчого не пожалкую. Усе тут моє, дам тобі усього, чого забажаєш.«
— »Добре-ж, доню, добре. Ходїм своє робити.«
От і ввійшли у велику хату, позащіпали і двері і вікна, а вже і сонечко стало заходити. Панночка затопила в печі, сама сходила по воду,
