Олена стала братїка будити, що́ хріп на весь двір, а бабуся підійшла до молодицї… а та з-разу і крикнула: »Ох, тїтусю! І ви до нас прийшли?…«
— »Але! не кричи лишень,« каже бабуся: »а от-що́ зроби: озьми…« шупу-шупу-шупу… Нїчого не можно було розслухати, що́ їй там бабуся шептала, тільки опісля молодиця і каже: »Та добре, добре; забавте тільки панночку.«
— »А вже,« каже бабуся: »се вже моє дїло. Ходи ж сюди за мною.« Та й привела молодицю до панночки, та й каже: »Ось я навчила молодицю, як з панича соняшницї зняти; ійди ж, паниченьку, швидч з нею, вона зробить тобі, що́ я звелїла. Та швидч робіть, а то тебе так розбере, що й на стїну полїзеш.«
»Ох лишечко!« казала злякавшись хорунжівна. »Іди ж, братїку, ійди швидче. Роби йому, Мотре, як бабуся казала. Та роби гаразд, не спішачи…«
От пан хорунженко пійшов з молодицею у хату, а бабуся, плюсь! биля панночки сїла та й каже: »Тужиш, моя зозуленько, за своїм сизим голубоньком, та ба! нема його тутечка, пійшов далеко, далеко, аж до Чернїгова.«
»Та по чому ти, бабусе, усе знаєш? Хто се тобі росказовав, що я там… чи журю ся, чи… що там таке… я й не знаю!« питала соромлячись Йосиповна.
— »Вже-то я не знаю!« каже бабуся. »Нащо ж нам і зорі, коли нам на них не дивитись? Гляну з вечера, гляну і о півночи, подивлюсь і перед сьвітом, та й знаю, де щ́о дїєть-ся.«
»Коли ж ти знаєш усюди, де що́ дїєть-ся, то скажи менї, бабусю, що́ робить тепер…« ска-
