— »Ну, добре-ж, синку, коли-ж так, то й так. Буде за тобою бігати хорунжівна Олена і ночи не спати, як і ти за нею. Кицю, кицю, кицю, кицю!«
Мурлу, няв, мурлу, няв!
— »Добре-ж,« казала Явдоха. »А ійди, пане Уласович, зо мною з хати, та й уступи з порога лївою ногою на пісок, щоб твій слїд обізначивсь на піску.«
От і вивела його з хати і слїд його зібрала у хусточку і завязала; а далї, вернувшись у хату, посадила на лаві край стола, а Ригоровичу звелїла каганцем сьвітити, а сама, узявши пана Забрйоху за лївий ус, і стала волосься віддїляти. Заколупне ногтем волос, та й лїчить: раз, два, три… та як відбере девять волосів, та девятий і рвоне зовсїм. Пан сотник кричить, пан писар регочеть-ся, Явдоха Зубиха щось шепче та спльовує, а кіт мурниче на усю хату… Оттак-то у бідного Микити Уласовича відьма виривала девяте волосься з лївого уса і нарвала їх усїх аж восьмеро, достала шматок паперу і завернула туди теє волосься. А пан Забрйоха, повитиравши сльози, що́ так йому і текли від скубіньня, став питати відьму, що коли, каже, вже зовсїм поворожила, то вже я й пійду?
— »Іди, синку, здоров до дому, та лягай спати, та й жди від хорунжівни присилу, щоб слав за рушниками.«
Пан Уласович, сеє почувши, та за шапку, та з хати, та не оглядаючись — до дому, щоб відьма не здумала ще де в нього виривати волосься. Побіг сердешний, не дождавсь і свого писаря, бо той зоставсь ще у відьми і щось довго з нею гомонїв, і кіт з ними мурникав; а як ви-
