Прокіп Ригорович наш зоставсь і стоїть мов обпечений. Узяли його думки та гадки, який-то там бешкет зробили пану сотнику у Безверхім хуторі? Думав, думав, а Явдоху за-тим знай чешуть, аж цурпалки летять! Далї підняв палець до гори і каже: »Догадавсь! е, е, е, е! Сього менї і треба було! А покиньте, хлопцї, бідну бабу позанапрасно мучити. Пан сотник звелїв було її парити до вечера, а я її помилую.«
Повели Явдоху і ледве, ледве живу поволокли її до дому. Народ так і заклекотїв за нею, усе кричачи: »відьма, відьма! покрала з неба дощі!« А Ригорович ійде собі та щось дума, а далї і каже: »Такої менї і треба!… Піддобрюсь до неї; вона поможе його втопити, а менї винирнути з писарства та на панство.« Та й потяг до пана Микити Уласовича обідати.
Смутна і невесела ходила по своїй хатї, проводивши когось від себе і зачинивши двері, конотопська відьма Явдоха Зубиха, після прочуханки, що́ їй дали край ставка при усїй громадї за чаклованьня. Хто-ж то був у неї тогдї, як усяк її цурав ся, бачивши, що вона є прирожденна відьма, що і у водї з каменюками не тоне, і дощі з неба краде, і мару на людей насила? Але, хто! не хто, як наш Прокіп Ригорович Пістряк, конотопський пан писар. Він то, почувши від пана сотника Уласовича, що́ йому було у Безверхім хуторі від панночки Олени, він зараз узяв на думку, як би то йому свого сотника зовсїм з'їсти. От від обід прийшов до Явдохи, принїс їй усяких гостинцїв і помиривсь з нею, що буцїм се не сам
