навпаки сонця… Так що́-ж? Удивлениє та й годї! Тогдї усї побачили, що лежить товста вербова колода, поперепутована верйовками, і сидять на нїй чотири хлопцї здоровенних і держуть її яко мога, щоб не пручалась, а чотири бють тую колоду зо всеї сили добрими різками, неначе кого путнього. А биля тієї колоди лежить сама по собі Явдоха Зубиха, і незвязана і регочеть-ся дивлячись, як працюють ся люде замісць її та над колодою. Так, скажете, се і не удивлениє? Се вона, як її покладали парити, так вона рукою повела, та й напустила на усїх, хто тут був, мару, а Демко з сьвіжими очима прийшов і бачив, що́ творить ся, і як де-що знав і вмів против чого що-небудь зробити, то він і відвів мару від людей. Оттогдї тільки побачили, що били не Явдоху, а вербову колоду.
»Ких, ких, ких, ких!…« зареготав ся народ. Вже на-що пан писар, що́ сердивсь кріпко, а тут і сам розреготавсь, як уздрів таку кумедию. І що́-ж будеш робити? Звісно, що против насилки нїчого не зробиш, коли не вмієш як її відвести. Ну, посьміявшись, принялись радитись, що́ з Явдохою робити. Той те, другий друге каже, а Демко Швандюра той гаразд навчив. »Таки,« каже, »нїчого не думайте, а положивши дайте добру хлосту, поки верне дощі та роси, що́, знаю, в неї на мисниках та на полицї. Та не бійтесь нїчого. При менї не здужа навести. Коли ж і наведе, то я відведу. Хоч вона і відьма, та й ми, хоч не усе, а що-небудь таки знаємо. Нехай вона і прирожденна а я тільки вчений, та дарма. Побачимо!«
— Так возклонїть же її паки! закричав Ригорович, і сотворіть їй школярську сїкуцію, яко-же
