собі обірвав з серця, що і поганенька б то баба та над ним глузує; далї кинувсь до Уласовича, та й каже: »Несумнително сия баба суть от баб єгипетських. Вона, єхидна прелютая, похитила дождевия каплї і скри у себе у чванцї або у іному місцеві. Повели, пане сотнику, возмутити її розанами, да претерпить до нестерпимости і да розпустить хляби водниї, і да оросить ся земля.«
»Не второпаю, пане писарю, що́ ви говорите, а кажу вам: робіть, що́ знаєте, тільки швидче, бо вже обідня пора. Я б вже давно дав дьору, так хочеть-ся дивитись на сюю кумедию, що на бабі цїлїсїнький віз каміньня, а вона не тоне, а плава поверх води. Робіть собі, що́ знаєте, а я буду на готове дивитись; я на те у Конотопі сотник.«
Повелїв Ригорович піймати у водї відьму Явдоху, так де! Хлопцї човнами її і не здоженуть, і верйовками накидають, так усе нїчого; так прудко плава, як тая щука, тільки попереду і позаду хвиля устає, бо звісно як відьма плава: вже пак не по нашому! Плавала, плавала, шниряла, шниряла, та як бачить, що усїх їх потомила, так і піддалась.
Що́-ж то зрадовав ся народ, як злапали відьму Явдоху Зубиху! Усї кричать, гомонять, біжать до неї, против неї, усяк хоче тусана або запотилишника їй дати. Та й є за що: нехай не краде з неба хмар, не хова дощу у себе на миснику! Ось як усї біжать круг неї, то за нею, а її аж на руках несуть, боячись щоб не вирвалась та не втекла, а вона й байдуже: вона співа весїльної пісеньки, як молода з дружками ходить. А наш Ригорович перед веде, та аж біжить з радощів, що таки напав на відьму і що він її тепер
