ких, ких, ких, ких! На-силу писар їх у потилицю попроганяв і розтолковавши суддеві той лист, порвав його на шматки… Та дарма; будемо своє договорювати.
От пан Уласович стоїть собі, узявшись у боки, як той ферт, що́ у київській граматцї, аж ось і підійшов до нього Хома Калиберда, стар чоловік, та знявши шапку, поклонивсь йому разів з пять, а далї осьміливсь і каже: »Спаси-бі вам, пане Уласовичу, що кохаєтесь у старовинї. Ще покійний ваш дїдусь, пан Опанас, таки Забрйоха, — нехай над ним земля пером! — і той не давав нас зобиждати. Хоч трохи було засуха ухватить, то він зараз за поганських відьом; та як трйох-чотирйох втопить, то де той і дощ озьметь-ся! І усе було гаразд! Що́ то старовина! любезне дїло!«
»Буде й новина непогана,« сказав повагом пан Забрйоха, та й відступивсь від Калиберди, щоб той не дуже налазив на нього і щоб часом не позапанїбратавсь з ним; та щоб швидче від нього відчепитись, гукнув на Ригоровича і каже: »А що́?«
А той, упоравшись зовсїм, ійде до нього і кахикає, і уси закручує (се вже така звістка, що з письма стане говорити) та й каже: »Приспі уремя совокуплениє сотворити і погрузити нечистоту во істочники водния. — А нуте, братіє, дерзайте!«
Калавурне козацтво, як почули писарське повелїниє, зараз і відчепили з відьомської низки Веклу Штириху; ухопили її мерщій за руки і за ноги цупко, щоб не викрутилась, та регочучи і помчали до човнів. Вона кричить: пробі! дїточки біжать за нею та голосють, неначе вже вона і не-
