вить ся! Нїчого робить! повязала сїду голову, перейшла жити у пустку, що́ на левадї над болотом, та й стала чакловати та людям капости робити. Вже і не думай її нїхто заняти: ось тільки не поклонись їй звичайненько, або пхни не бачучи, або що-небудь, то зараз і залящить: »Будеш мене, песький сину, тямити, тривай лишень!« То так і є: або ходючи спіткнеш ся, або за обідом подавиш ся, або пяний що-небудь загубиш, а вже не минеть-ся так тобі, хоч — як там кажуть — не тепер, а в четвер, хоч через год, тільки вже не пройде тобі даром. Аж страшно більш про неї і росказовати. Цур їй! ще щоб не приснилась!
Шоста була Векла, старого Штирі невістка, а сьома Устя Жолобиха. Так нехай вже хто інший росказує, а менї нїколи: чогось конотопський народ загомонїв і закопошивсь, і комусь розступають ся і дають до ставка дорогу, так вже пак не до поросят, коли свиню смалють.
Смутний і невеселий, надувшись як той індик перед індичками, хваброї конотопської сотнї пан сотник, Микита Уласович Забрйоха, ійде до конотопського ставка. Хоч на ньому і черкеска синя, з позакидуваними назад вильотами і татарським поясом підперезана, і ножик на ланцюжку за нього застромлений, і пика вмита, і борода виголена, і на голові шапка: та як йому були очи заспані і надуті, то й видно було, що він цїлу ніч гуляв. Та й правда ж була: з журби цїлїсїньку ніч смоктав носатку, а Пазька, наньмичка його, знай доливала. Так після такої роботи
