нию уся вселенная дивова ся, і да почиєт над ним земля пером, — той з сими бабами єгипетськими, просто рещи відьмами, управляв ся благочестивомудренно. Довлїєт і вам, добродїю, по приміру оному, невпустително сотворениє учинити.
»А що́-ж покійний пан-отець з ними робив? Кажи лишень, може і я те-ж з'умію зробити?«
— Часто поминаємий отець ваш їх возхищаше і у річцї топляше. Аще кая суть відьма, та не погрязнеть на дно річноє, аще і камень жерновний на виї єя причеплють; аще же непричасна єсть злу сему, абиє погрязнеть у водї. Повелїть, пане сотнику, чи топить їх?
»Та топить їх! На-що ледащо жаловать?« рішив Уласович.
— Благо єсть, каже писар: утру сущу повелю уся устроїти, яко-же обичай при такому казузї буваєт, і усе будеть благолїпно; а у Чернїгов вже не пійдемо?
»Та нї, пане писарю, не пійдемо. Тільки… як би відкрутитись від них?«
— Та відкрутимо ся, пане сотнику; і сего ради абиє, немедлїнно пошлемо гінця, пішки, кривого Ілька Хверлущенка, да шкандибаєт до висшого начальства з лепортом, що нам не можно у поход ійти, занеже ми обаче погружаємо відьом у бездну нашого ставка, іже тщать ся погубити увесь мир, сокривше дождь у сокровенностях своїх.
»Добре, добре, пане писарю; отсе ми дуже мудро придумали. Ідїть же та пишіть лепорт, а я щось, розговорюючи з вами, кріпко спати захотїв. Мав було росказати і про свою біду, так не здужаю, так і куняю…« Так казав пан сотник, кріпко позїхаючи.
