тако і здї: аще сотня не імать повинути ся пану сотнику, а сей вопреки імать творити менї хуждшему і, що́ паче усього, не прикривати його незнаний, но єще і глумити ся? Оле! по-що́ я й на сьвітї пребиваю!« Та наговоривши такого, сїв на лавку і рукою підпер ся, та й журить ся.
А Микитї Уласовичу його і жалко стало, і каже йому: »Коли правду, братїку, сказати, то я не второпав нїчогісїнько, що́ отсе ти менї росказовав; бо се, бач, з письма, а ти знаєш, що я його не втну і що воно менї зараз завадить, як хто з ним до мене підвернеть-ся. Здїлай же дружбу, не сердь ся на мене, та з серця не говори менї з письма, а кажи просто. Тут і так, не тобі кажучи, лихо та ще з лихом, а тут ще у поход ійти… Ось давай про се толковатись, що́ нам по тому лепорту робити.«
— Чорт зна бо, що́ ви говорите! загомонїв писар на пана сотника. Чи подобаєт же от началства до подчиненности писати лепорт? Повелїниє! Несметноє множество разів казах вам, і се́ усе всує.
»Та усе-ж то лепорт, не що більш. Я рад, що й лепорт витвердив, а другого, що́ ти кажеш, так я не вимовлю. Та кат їх бери і з лепортами, а от давай товковатись, як у поход збиратись. Адже сотня уся, то й добре; ну, дальш кажи, що́ робити?«
— Гм, гм! став кашляти Ригорович, як згадав, як він лїчив сотню. От і став під нього підкопуватись, щоб пана сотника втопити, а самому… Ну, та не будемо поперед росказовати, а слухати-мемо, як там було. Отже він і каже: »Що́ повелить пан сотник, маю невпустително сполняти.«
