»Отже твоя правда, Ригоровичу; тепер я і сам бачу, що воно так є,« казав наш Уласович. А се було завсегда так, що що́ Пістряк нї здума, що́ нї скаже, то вже пан сотник мерщій і каже: так, так воно є. От як і тепер підтакнув і дивлячись йому у вічи побачив, що се Ригоровичу як по губам вареником з маслом, от і став сьмілїйш з ним розговорювати і зашучовати, і каже: »Сїдай же, приятелю; якого бо ти чорта там биля порога маячиш, як той цуцик на верйовцї? Ійди ж, ійди, сїдай биля мене; я буду обідати, а ти тягни дулївку. Пазько! а внеси лишень повну носатку дулївки!«
Вийшла Пазька з кімнати, і переходячи через велику хату, вже веселенько глянула на свого панича. А Прокіп Ригорович думав, думав, далї став по хатї ходити і співа собі під ніс псальму: »Склонїте ся віки со человіки,« а далї як бризне шапку об землю, як здихне, та й підійшов до пана Уласовича, і закручуючи уси, став йому казати: »Єй, істинно, не лгу! і да пожрет мене общая матер наша земля на соньмищі, аще збрешу хоч пів-слова! Не довлїєт нї єдиному началнику угобзения творити своїй десній руцї, сиріч писарю; понеже і поєлику усяк чоловік імать главу, глава імать розум, розум імать волю, а сія рекомая воля повелїваєт і десницею і шуйцею і усяким членом. Но сіє суть приклад і сицевоє розуміниє: чоловік — конотопська сотня, глава — пан сотник, розум во главі — аз мизерний писар; аз імію волю, сиріч дарованиє написати бумагу, так що негли і сам полковий писар утне подобную. Аще ли убо чоловік не повинуєть-ся главі, уне їй єсть, такожде і глава розуму; во оноє уремя імать бити смятениє і содроганиє;
