У ряди-годи довело ся менї з тебе покепковати, а ти вже і сердиш ся. А тямиш, як менї підсунув лепорт, а я, нїчого пак не вміючи писати, та на ньому сторч і підписав? А пан полковник і відписав, що, каже, конотопський сотнику, пане Микито, ти єси дурень! Та я за те на тебе і не сердив ся, хоч ти і довго менї об тім докладки докладав і в вічи насьміхав ся. Годї-ж, годї! Ходїмо обідати.«
— Нехай вам сей та той із вашим обідом, окроме хлїба сьвятого! Бодай той подавивсь, хто таку мудрацію менї втяв!… Замотав руками наш Пістряк, усе сердячись, та й потяг не оглядаючись до дому, та й бормоче сам собі: »Подавиш ся, як я тобі галушку піднесу… Підведу тебе під манастир… Буде у Конотопі сотник, та не Забрйоха… кланяти-муть ся і Пістряку.«
— »А нам же яка порада буде?« загули козаки, дивлячись, що усе їх начальство чи переказилось, чи кат їх зна: писар, мов після дурману, повіявсь собі до дому, а пан сотник понурив голову, та теж потяг до своєї хати. От вертають пана сотника і питають ся, що́ їм робити і длячого їх зібрали?
»А лисий дїдько вас зна!« крикнув на них Микита Уласович, лаючи і в батька і в матїр. »Цур вам! відчепітесь від мене. Війтесь собі, куди хочете, хоч на шибеницю. Який я порядок дам, коли писар сказив ся? У нього лепорт« (се пан Уласович усяку бумагу узивав лепортом, не вміючи вимовити, чи там предписаниє, чи що бувало). »Нехай,« каже, »чи не проспить ся, бо він часто химери гонить; так тогдї і розтолкуємось, а тепер нїколи.« Та й пійшов тихою ступою до дому.
