той і пропада, аби живі усї були.« Так сказав пан сотник, та й приглядаєть-ся пильно на писаря, чи до дїла-то він сказав і що, чи не гримне він на нього за нїсенїтницю, як воно й часто бува.
Довго слухав се Прокіп Ригорович і пальцем поводив, а далї як цмокне, як підскочить, як крикне: »От сяя річ до дїла! Утробою сожалїю, що таковоє мештаниє ізиде із глави моєя і уклони ся у дебри пустинния. Та вам, пане сотнику, довлїєть і полковим судьєю бути, за таковоє неограниченноє і мудроє рішениє, єгоже і аз не возиміх. Ходїмо же, батьку! Нинї возвесели ся утроба моя от цїлости сотнї і, скончавши дїло, уремя і подкріплениє вчинити.«
От і пійшли. Агу! і наш пан сотник повеселїйшав трохи, що якось-то нї думано нї гадано, та придумав до ладу, та ще й так, що й сам Прокіп Ригорович Пістряк, конотопський сотенний писар, та й той його за вигадку з роду вперше похваляє. А Ригорович ійде за сотником, та своє гада, та дума: Се на біду вже ійде, коли пан сотник та буде розумнїйший мене; на-що ж йому і писар, коли сам буде і видумувати і підписувати? Отсе тільки не видно, що сам буде й писати, та може й на щетах викидати. Та не дам ся бо! Я йому хука усучу.
Підійшли до самого шинку Кузьмишиного, аж тут і сотня стоїть, і поскидаючи шапки, поклонились пану сотнику.
»Здорові були, дїти! Чи всї ви тут?« спитав їх пан сотник, і узявшись у боки, обглядав їх оком, неначе облїчовав, або розглядовав кожного у пику; а вій — я-ж кажу — більш тридцяти лїку не знав, а козака нї однїсїнького у
