От і пійшов на двір до козаків лїчити, а пан сотник зараз кинув ся до карватки з дулївкою, та не віддихаючи, журби ради, та й висмоктав її до-чиста. Аж ось і пан Ригорович з своїми цурпалками лїзе у двері, і веселенький, і швидче, щоб втїшити пана сотника, і каже: »Не журітесь, добродїю! Усе козацтво наше у-купі, нї-жоден не пошвандяв нїкуди, ось-де вони є.« І принявсь лїчити, — впять у пятім десятку нема, та й нема козака!
Як затупотить Ригорович ногами, як ухватить себе за чуб, як почав коренити і батька і матїр і увесь рід того пресучого сина козака, який ховаєть-ся, поки він лепорт унесе у хату до пана сотника. Як на дворі лїчить, так усї до єдиного, а у хатї лїчить, то один, та усе у пятому десятку, так і счезне, неначе його злидень злиже! Вернувсь пан Пістряк до сотнї, перелїчив козаків — усї; вернувсь до пана сотника, лїчить по хворостинї, що кожного позарублював, — кат ма одного, хтось утїк. Впять вернеть-ся до сотнї, щоб тому, хто ховаєть-ся, голову побити, так бо усї як-раз; а у сьвітлицї по зарубкам нема одного. Та разів десять таке йому було приведениє. Вже аж засапавсь сердешний, бігаючи з хати то в хату, то до сотнї, то від сотнї, що вже й пан Уласович убравсь і зовсїм вирядивсь, і вже шапку узяв, щоб ійти до сотнї, так у пана писаря один козак усе утїка і хто такий, не звісно, бо усї на зборі і один одного держить за пояс, щоб не утїк нїхто, поки їх по хворостинї перелїчують.
»Та годї тобі, Ригоровичу, шастатись! Ходїм та у двох зо мною перелїчимо. Коли там усї, а на хворостинї нема одного, так кат його бери! нехай
