з двох рук по цурпалку, і каже: »Подозвольте, приньміте!«
»Та що́ ти менї отсе, пане писарю, тикаєш у вічи? чи їх виштрикати хочеш, чи що́?« питаєть-ся його пан сотник, притулюючись до стїни, а боячись дума: чи не погнав Ригорович впять химер, як було після перепою на великодних сьвятах. »Що́ воно таке є? кажи менї по-просту, без письма.«
— Сиє суть, пане сотнику, замісць списка нашої сотнї, каже писар, єгоже не возмогох списати за дрижаниєм десницї моєя, від глумления пиянственного з више із'ясненними молодицями, і того ради узях хворостину і на нїй назнаменах коєгождо козака, і се суть вірноє число: у кожному десятцї по десять козаків, а усїх такових десятків суть такожде десять, слїдовательно уся сотня як скло. Соблаговолїте, пане сотнику, щет їй учинить по сїй хворостинї і лицем к лицю самую єстественную сотню, зібравшую ся биля палестини Кузьмихи, кривої шинкарки, очесами обозріти.
»Еге, пане писарю!« каже йому пан Уласович. »Я б, пожалуй, соблаговолив, так лїків більш тридцяти не знаю. Лїчи сам і роби, як знаєш, ти на те писар; а я усе опісля підпишу, бо я на те сотник, щоб не лїчити, а тільки підписовати.«
От і став пан Пістряк лїчити: лїчить, лїчить, а у пятому десятку одного козака не долїчить ся. »Що́ за причта!« аж скрикнув: »сощитах і були усї, і се єдин не обрітаєть-ся. Ізиду і паки учиню перепись, хто з оглашенних, не дав менї і пред очи ваші стати, біжа і скри ся. Не хто, як упователно Ілько Налюшня.«
