Одно те, що сором, а тут і такої дївки жалко, та ще-ж нї ївши нї пивши! От вже наш Уласович і до дому з гарбузом так біжить, як біг до дївки, думаючи рушники брати. І самому лихо, і кінь морений, так на-силу, на-силу допхавсь до дому аж о півночи і — як я росказував — мерщій лїг спати.
Смутний і невеселий сидїв у сьвітлицї на лавцї конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрйоха, а об чім він сумовав, ми вже знаємо. Еге, та не зовсїм: хиба чи не дасть нам товку отсей, що́ лїзе у сьвітлицю до пана сотника? А хто-ж то лїзе? Що́-ж се він так там мордуєть-ся? То піткнеть-ся у двері, та й назад наші. Отта хворостина, що́ несе у руках, та його спина́: коли держить її поперед себе, то тільки ще ніс у двері ткне, а вже хворостина і обіперлась об угол; коли ж її волоче за собою, то зовсїм увійде у сьвітлицю, а вона за ним волочить ся і чіпля його, як та сварлива жінка за пяницею мужиком; у поперек же і не кажи її всунути у сьвітлицю, бо кріпко довга була. Лїзе то не хто, як Прокіп Ригорович Пістряк, сотенний конотопський писар і щирий приятель пана сотника конотопського, Микити Уласовича Забрйохи, бо він без нього нї чарки горілки нї ложки борщу до рота не піднесе; а вже на порадї, як Пістряк Ригорович сказав, так воно так і є, так і буде, і вже і до сто баб не ходи, так нїхто не переможе. Що́-ж то він за хворостину пре у сьвітлицю до пана сотника? Але! лучше усього послухаймо, як і об чім вони собі будуть розмовляти, то тогдї усе
