ось наш Забрйоха поплямкав, викашляв ся, поцмокав, потер уси, та й став ту рацею казати, що́ йому дяк скомпоновав вже давненько для такого случаю; от і каже:
»Ось послухайте, паничу Йосиповичу, що́ я вам скажу: Несоразмірно суть чоловічеству єдинопребиваниє і в дому і у господарстві. Всякоє диханиє шануєть-ся у двойстві; єдино чоловікові на потребу пояти жону і іміти чада. І аз нижайший возиміх сию мисль і неукротимоє желаниє. Пламень мя раждижаєт і не от'їду, дондеже не совокуплю ся з лїпообразною, превелебнїйшою Кат…« Та й замовк. Се то йому дяк таке списав, як він було думав залицять ся до протопопівни з Чернїгова, і Забрйоха дочитав до самого кінця так, як було тогдї на память витвердив; та як згадав, що хорунжівна не Катерина а Олена, і не превелебна а так панночка, от того-то й замовк, та нї туди нї сюди.
Хорунженко зовсїм було дрімав, а на сю рацію прислухавсь, прислухавсь, та й каже: »Що́ бо ви, пане сотнику, отсе говорите? Щось я нїчого не второпаю. Чи не після тернівки отсе ви такі стали?«
Здихнув Уласович та й каже: »Бодай його писала морока! Се менї таке написав наш воскресенський дяк.«
— Та що́ воно таке є? спитав Йосипович. Чи се вірша, чи що?
»Але! я й сам не знаю, що́ воно і длячого,« каже Забрйоха.
— Так на-що ж ви менї против ночи таке говорите? Мене вже з-за плечей бере.
»Та я б і не говорив, так лихо припало!«
