й росказали, що у неї нема нї батька нї матери, а тільки самий брат, що вона хазяйка невсипуща, сама і коло коров, сама і у полї при косарях і при женцях, а зимою у винницї сама догляда і се борошно скупує на винницю. Брат її хорунженко, хоч парень і молодий, та не хоче женитись, а дума у ченцї, бо як був недуж, так обіщавсь: »коли,« каже, »видужаю, то пійду у ченцї, віддавши сестру за-між.« От і видужав, і дожида доброго чоловіка, щоб йому і господарство і сестру віддати, і вже нї до чого йому дїла нема, усе тільки книжки чита, а Олена за нього усюди по господарству поворочуєть-ся.
Оттуди-то потяг наш пан сотник Забрйоха. Не взяв же його й чорт на вигадки! Чує кітка, де сало лежить: одно те, що дївка здорова, молода, огрядна, чорнобрива, повновида, а худоби-худоби — так батечки! свій хутір, лїсок, винничка, млинок, вітрячок, а скотини та овечок так нїчого й казати! І усе то їй достаєть-ся. Затим-то так наш Уласович і поспіша, що й коневі не дасть здихнути і сам, не обідавши, тридцять семисотних верст, іще з гоном, не спочиваючи переїхав і як добіг до того Безверхого хутора і устав з коня биля хорунженкової хати, так так і хитаєть-ся мов пяний, а я-ж кажу, що він і не обідав нїгде.
Поздоровкавшись з паном хорунженком і посїдавши у хатї, от наші і розговорились промеж себе і признались, що ще й батьки їх промеж себе дружили, то і їм треба не цуратись один другого. Дзлї хорунженко питав пана сотника, що куди його Бог несе і зачим? Зараз наш Уласович і став брехати, бо старі люде кажуть: тільки що ще задумаєш свататись, то й станеш зараз брехати,
