Батько бо його, старий Улас, був собі скупенький, і коли було Микита, як озьме його за серце, стане батька прохати, щоб його оженив, то старий насупить брови, зирне на нього сторч, та й скаже: »Нехай лишень вияснить ся, бач нахмарило. Який тепер сякий-такий син женить ся? Бач, хлїб дорогий, по пять алтин мішок, та й тїсно нам буде, як тобі жінку озьмемо: тільки і є, що хата з кімнатою, та через сїни противна хата, та й годї; де менї вас містити з дїтворою, що́ вже знаю, що так і обсипле. Нехай лишень опісля подумаємо.« То було Микита почухаєть-ся та з тим облизнем і пійде. Тепер же, як старий вмер, йому своя воля. Зараз узявши противну хату перегородив, от йому є й сьвітлиця, є й простор. Далї став дївки ськати, і сїв думати. Вже на яку-то він не думав? Перш би то так, що й де! зараз на чернїгівську протопопівну закинув, та й сам злякавсь від нерівнї: одної одежі на два вози не вбереш, а намиста, кажуть, мірками батько відсипле; та таки і нїчого, там і богослови їли печені гарбузи, так нашому братчику нїчого туди квапитись. От він і спустивсь низче; перебирав, перебирав, думав, думав… далї як сплесне у долошки, як загомонить сам собі у хатї: »отсе так, отсе моя! хлопче, сїдлай мерщій коня!« Чи зібравсь чи нї, мерщій наш Уласович сїв на коня, і як затупотїв, так тільки що оком його заздриш.
Куди-ж то він так потяг прудко? Еге! колись-то, десь-то на ярмарку бачив він хорунжівну Олену, от що́ на сухій балцї хутір, прозиваєть-ся Безверхий. Він дивлячись тогдї дуже дивовав ся, що дївчинка й молоденька, а купує борошна багацько; а як став розпитовати людей, так йому
