узявши тільки у жменю землї з Марусиного гроба, щоб хоч з одною землею, що́ її покрива, у-купі лежати. Як я ішов і куди ішов через цїлїсїнький день і ніч, і впять день, я нїчого не тямлю. Схаменувсь вже над річкою, стою на кручі, а якіїсь два ченцї мене охрещують і сьвятою водою обкроплюють, та говорють менї премудриї речи. Довго того було, поки я у розум,« каже Василь, »прийшов, а за тим ті ченцї привезли мене у Київ, у Печерський манастир. От мене тут приняли і довго розважали, а далї, як прийшло від общества моє увольненіє, то й постригли у ченцї, а за голос і дяконом настановили. Кланяй ся ж,« каже, »моїм родителям; от їм і проскура сьвята і нехай до мене прибудуть, коли ще проживу на сьвітї, бо тільки моєї і думки, тільки й помишления, щоб швидче бути у-купі з Марусею.«
Узяв Наум проскуру, поцїловав, та й задумавсь, а далї й каже до Василя, неначе він тутечка перед ним стоїть: »Адже ти вже тепер отець Венедихт, ти служиш службу божу; чого-ж ти спотикаєш ся? Ей, молись, щиро молись! памятуй, що у Отче-наші читаєш: да будеть воля Твоя — ізбави нас од лукавого!…«
На тім-же місцї і у той-же час обіщавсь Наум із старою у Київ їхати. Бог їх туди й принїс. Пішли по манастирям; зараз у Печерському спитали ся про дякона з таких і таких міст, про отця Венедихта. От їм чернець і каже: »І вже помянїте його за впокой! Він і прийшов немощний, та таки себе не поберігав; не слухав нїкого, ськав усякої болїсти і заморив себе зовсїм. Далї чах, чах, та от недїль зо дві, як і помер. Та ще таки від суєти не збавивсь: вмираючи просив яко мога, щоб йому у труну поло-
