село. Багато і старцям милостинї подавали. Василя ж не було, та й не було! І слух об нїм запав. Найбільш журивсь за ним Наум, боячись, щоб він сам собі не заподїяв смерти. Сумуючи об сїм, частенько плакав, а рано і вечір моливсь за нього Богу, щоб його сохранив і на розум навів, і привів би його до нього, щоб було кому їх доглядїти.
Вже й год минув після Марусї. Старі відпоминали її, як треба, і попам заплатили за сороковусти, що́ наньмали аж у трйох церквах а у четвертім манастирі, і дякам за псалтир, що́ шість недїль, поки Марусина душа лїтала круг її гроба, читали над ним. Стара Настя журить ся, неначе сьогодня поховала дочку, а Наум усе тільки її розважа і каже: »Що́-ж робить? Молись Богу! Перетерпимо тут, буде добре там! Його сьвята воля! От Василя менї жалчіш, що — не дай Боже! — чи не пропав він і з тїлом і з душею!« А сам у сїм хазяйством розпоряжав і усе дбав, а що́ зміг, то й сам робив не лїнуючись. А що́ тільки збере хоч трохи чого, так і роздає бідним і неімущим. Усїх обдїля.
Стане було Настя казати: »Та чого ти так клопочеш? На-що́ нам се? Чи воно є, чи нема, усе рівно. Наш вік — день!«
— Та хоч-би й час, каже Наум: не собі я роблю, не для себе дбаю. Усе у руках Бога милосердного, усе Його, а я тільки робітник Його. Передаю через старцїв божих у Його сьвяті руки. Гріх лежучи хлїб їсти: поки здужаю, довже́н і робити і бідним подавати. Повелить іти до Марусї, піду хвалячи Бога, а кому се зостанеть-ся, той і спаси-бі скаже і відпомина нас, коли схоче,
