За домовиною ішли, або вели сусїди і приятелї Наума і Настю, що́ так і розливають ся, як тая річка. А дзвони? так Господи! не перестають і усе дзвонять. А народу, народу! і за домовиною і побиля домовини, і по вулицї на передї і по воротям, і по плотам, що то і сказать не можно, скільки їх там було.
Поки донесли до церкви, то аж дванадцять разів зостановляли ся читати овангелия, і усякий раз підстилали бумажний платок. Який піп прочита, тому й платок.
Відслуживши у церкві Службу Божу і похорони, як слїдує, понесли тим-же чином і на кладвище. Як стали опускати труну у яму, то від Настї подали двадцять аршинів нерозрізаних рушників, та на них і впустили домовину… і що́ то! Увесь народ так і голосить! а Наум кинувсь на-вколїшки, підняв руки до гори, та й молить ся: »Господи праведний! Твоєю волею осиротїв я, старець немощний. Тїло моєї дочечки віддаю матері нашій, землї, а душу прийми у царство своє… і не остав мене грішного!«
Далї став читати Отче-наш, аж поки зовсїм опустили труну і попи молитвою запечатали яму. Тут Наум устав, узяв землї у жменю… трусить ся сердешний, та плаче, плаче! Кинув землю і каже: »Дай нам, Господи, у-в однім царстві бути з нею! Прощай, Марусю, у-в останьнїй раз! Нехай над тобою земля пером!« Тож і Настя так зробила. Як же прийшлось Василеві кидати, схватив землї у жменю, як зарида… затрусить ся, пальцї йому звело і руки не може розправити, щоб сипнути землю у яму… тряс ся, тряс ся, — так і впав нечувственний…
