дуть її ховати… Не забувай моєї Марусї і як вона тебе вірно до смерти любила!… Не забувай нашої з батьком старости!… Не покинь нас… приглянь нас у немощах!… Нїкому-ж нам буде і очей закрити і помянути нас!…«
Василь, блїдний-блїдний як тая настояща смерть, волосься йому розкудовчене, очи мов у мертвого, дивлять ся і не бачуть нїчого, руки неначе судороги покорчили, а сам як лист трусить ся; і не счув ся, як тую хустку йому почепили за пояс, на-силу промовив до Настї: »Матїнко рідненька!«… Та більш нїчого не зміг і сказати.
От причепивши хустку, Настя перехрестила його, та й каже: »Бог тебе, мій синочку, сиротиночко, удовець без вінця, благословить і матїр Його божа на усе добреє, тільки не покидай нас!…« Сказавши сеє, пішла голосити над дочкою.
От як зовсїм управились, попи почали правити, що́ треба, покропили домовину сьвятою водою, бояре положили Марусю у труну, а дружечки поправили на нїй коси та цьвіточки, і на голову положили ще віночок (бо ще не була вінчана), що́ сами звязали, то з жовтих гвоздиків, та з ромену, та з різних цьвітків.
Сердешний Наум ледве ноги переставля, а ще таки хотїв закон сполнити, підійшов до труни, перехрестив Марусю, і каже: »Поздоровляю тебе, Марусенько, на новосїльлї… Бог послав тобі сей дом, почивай у нїм; нехай нї один злий чоловік не поворушить твоїх кісточок нї руками нї язиком, щоб так тихо, як тепер лежиш, пролежала до страшного суду і з радостю устала з сим сьвятим хрестом.«
