дївочку у сьвітилки, парубків аж дванадцять у бояре, а молодого не треба було вибирати, бо Василь, її посватаний жених, був тутечка.
От як відібрав усїх, та й став їм кланятись і просити: »Люде добрі, сусїди любезниї, панове старики, жіночки пань-матки, і ви, парубоцтво чесне, і ти, дївча молоденька! Не зогнущайтесь послухати мене старого, батька нещасного!« (а сам так і рида.) »Не привів мене Бог — воля Його сьвята! — за-між дочки віддати і з вами, приятелями, хлїба-соли роздїлити і повеселитись, а сподобив мене грішного, віддати Йому одну однїсїньку дочечку, чисту і непорочну як голуба білого. Збираюсь тепер поховати її дївованьнячко, як закон велить і як її слава заслужила. Потрудїтесь пійти за нею у почотї, проводїте її дївованьня на вічнюю жизнь, не у нову хату і не до милого мужа, а у сиру землю і у темну домовину! Потїште своїм послухянством і мене старика, батька скорбящого, що́ свою утробу…« Та хотїв поклонитись, та аж впав до землї і гірко-гірко заплакав, а увесь народ за ним.
Далї, уставши і віддохнувши, каже: »А де стара мати? Нехай роздає подарки сватам, та поїзд знаряжа.« От покликали Настю, а замісць її поставили другу жінку, щоб голосила над покійною та приговорювала, до якого часу треба.
Не сама вийшла Настя, а вивели її до почоту, бо вже зовсїм не здужала. За нею винесли хлопцї скриню з подарками і відчинили. От Настя зараз покликала до себе дївчат, та й каже: »Не порадовала ся моя душа, щоб побачити, як моя мила Марусенька, по вулоньцї ходячи, та збирала б вас у дружечки на радість свою; а привів мене Господь самій, у старости, гіркими слїзоньками
