своїм дитятем, що́ одним одна й була йому на сьвітї, і ту пережив, і ту на самім цьвіту хова, а сам зостаєть-ся на сьвітї із старістью, з недугами, з горем, один собі з старою до якого часу! Яка вже їх жизть буде?… Та що́ й казати! Та ще-ж яка й дитина! Коли-б уже яка-небудь, так собі, так би і сюди й туди; а тож дївка не то що на усе село, та вряд чи де й близько така була: богобоязлива, богомільна, до усякого дїла невсипуща, слухяна, покірна, звичайна, тиха, розумна, і що́ вже красива, так вже нїчого й говорити! І що́ то: хто й знав її, хто й не знав, то усяк любив і поважав, і як почули, що вона вмерла, то всї-ж то, і старі і молоді та й мала дитина, усї за нею жалковали і збігли ся дивитись на неї і по нїй журитись.
Об старій Настї вже нїчого й говорити: не здужала не то що порядку давати, та й з місця не вставала; усе сидїла биля покійницї, і вже не плакала, бо і сльоз не стало, а тільки тяжко здихала і нї пів слова не здужала голосячи приговорювати.
Послухавши псалтиря, що́ дяк усе читав, Наум сїв биля своєї старої, та й каже: »Що́, стара? Управились ми з тобою? Збирались весїльля грати, аж ось похорони! Ох-ох-ох! Хвали, Насте, Бога!«
— Се нам за гріхи наші, Науме, Бог наказаниє послав! сказала йому Настя.
»За гріхи!« сказав подумавши Наум. »Чи є така кара, щоб нею удовлити за наші гріхи?… Що день, що час ми тяжко согрішаєм перед Господом нашим; так чого-ж ми достойні?… Як-би Отець наш небесний робив з нами не по милосердию, а по правдї своїй сьвятій, так ми б і да-
