що́ ми тепер терпимо, Бог і нас сподобить з нею бути!«
Бодро дійшов до дому. Вже Марусю нарядили і положили на лаві, биля вікна. Став Наум над нею, помоливсь, зложив руки на хрест, та й став приговорювати: »Доненько моя милая! Марусенько моя незабутняя! Що́-ж ти не глянеш каренькими своїми оченятами на свого батенька рідного? Що́-ж не кинеш ся рученьками обняти його?… Що́ не проговориш до нього нї словечка?… Ти-ж мене так завсегда зострічала… а тепер… закрила свої оченьки, поки вздриш Господа на страшному судї; зложила рученьки, поки з сим хрестом, що́ тепер держиш, вийдеш з домовини на зустріч Йому; скріпила уста, поки з янголами не станеш хвалити Його!… На кого-ж ти нас покинула?… Узяла наші радощі з собою… Хто нас буде веселити такою добростью, як ти? хто нас, сиріт, на старости буде жаловати?… хто нас, як билиночок у полї, буде доглядати? хто зопинить наші горючії сльози? хто обітре нам смажниї уста? хто у болїсти промочить нам запекший язик?… Не повеселила ти нас, живучи з своїм Василем! не порадовала нас своїм весїльлячком!… Береш своє дївованьня у сиру землю!… За те подруженьки убрали твою русую косу як до вінця: скиндячечки положені… квіточками заквітчані… і з правого боку тож квітка; нехай люде бачуть, що ти була дївою на землї, дївою йдеш і на той сьвіт.«
Який зібрав ся народ — а вже таки повнїсїнька була хата і в вікно багато дивило ся — так усї на-взрид плачуть!… Та й як можно було утерпіти, дивлячись на чоловіка, що́ зовсїм у старости, сїдого як лунь, немощного — стоїть над
