як менї тяжко, як менї гірко без тебе: молись, щоб і мене Бог до тебе узяв!… Закриваю твої оченьки до страшного суду! Не побачу у них своєї радости більш! Складаю твої рученьки, що́ мене годували, опатрували, обнимали…«
Він би й довго коло неї вбивав ся, так тут сосїда підійшла та й каже: »Пусти, дядьку! вже ти її не піднимеш; а ось прийшли дївчата убирати Марусю; ти іди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить.«
Наум став над Настею, впять гірко заплакав, та й каже: »Уставай, мати! дружечки прийшли, нехай убирають до вінця нашу молоду… а я піду лагодити весїльля!…«
Пришедши він до пан-отця, не зміг і слова сказати, а тільки що плаче, так що й Господи! Піп зараз догадавсь, та й каже: »Царство небесне їй! Праведная душа була, упокой її Господи со сьвятими!« А помолившись і став розважати Наума, поки позіходили ся дяки; далї пішли у церкву; піп став служити панахиду, а по душі звелїв дзвонити на Непорочні, як по старому і по почотному чоловікові, та й послав сукно і ставник і звелїв іти читати псалтирі.
Увішедши Наум у церкву, так і пав перед образами, та й моливсь, що таки за впокой душі свого дитяти, а то таки знай узивав: »Господи милосердний! Дай менї розум, щоб я, при такій тяжкій бідї, не прогнївив би Тебе не тільки словом, та нїже думкою!«
Як же заспівали вічнюю память, так і сам почув ся, що йому якось-то стало легше на душі і, хоч і жаль йому дочки, що́ то вже і казати, кріпко жаль! та зараз і подума: »Воля божа! Вона теперечка у царстві, а за такеє горе,
