Так куди-ж то!.. Тільки що нїби стала дрімати, як підниметь-ся кашель, та прездоровенний; так і підступа під груди і дихати їй, сердешній, не дає; а тут у бік знов стало шпигати.
Довго того росказовати, як вона три днї так страждала. Що́ таки цилюрик лїчив, а то ще він і Нїмця привозив, і той і масть до боку прикладав і чого то вже не робив, так нема легше та й нема! І що́ далї, то усе гірш було.
Наум давав їм волю, що́ хотїли, робили; а сам, запершись, усе Богу моливсь, впаде навколїшки, руки лама; як вдарить поклон, та з пів часа лежить і усе молить ся: »Господи милосердний, не осироти нас, не віднимай від нас нашої радости! Ріши мене усїї худоби; озьми мене старого, немощного, озьми мене до себе, а нехай вона поживе на сьвітї…« Далї й закінча: »Да будеть воля Твоя сьвятая зо мною грішним! Ти усе знаєш, Ти лучше зробиш, чим ми, грішниї, думаємо!« Підійде до Нїмця, просить, руки йому цїлує, винїс скриньку з грошами, а мабуть було у нїй сот три рублїв, і просить: »Бери, каже, скільки хоч, усї озьми, усю худобу озьми, усього рішусь, у старцї піду, тільки вилїчи моє дитя; вона в мене однїсїнька… Без неї на-що́ менї жити? Не буде менї нїякої радости… Хто мене догляне… хто…« та так і заголосить.
Дарма що Нїмець, та й він заплакав, і хоч-би тобі копієчку узяв. У останьнїй раз як був, і впять чого то не робив, а далї сказав: »Нїчого не можно зробити!« З тим і поїхав.
Моливсь Наум, моливсь… і що́ то вже плакав! так і підпливе сльозами. Далї вийшов із кімнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона як тая сьвічечка догорює, перехрестивсь і на
