аж там усе пявки, та й поприпускав їх до боку. Поки се, поки те дїялось, Наум так що нї живий нї мертвий; то піде, то стане, то сяде, та усе здихаючи руки лама; а пуще те його змутило, що цилюрик був невеселий. А Настя, бідна Настя і байдуже собі! Вона там около Марусї і помага, і держить, і що́ треба робить, і так справляєть-ся, що неначе і не була недужа. Так-то велике горе і біда як постигне, то вже меньше і забудеш і не поважаєш його.
Управившись, цилюрик вийшов у сїни віддихнути. Наум пристав до нього з розпитками. »Худо дїло!« сказав цилюрик. Наум так і кинув ся йому у ноги і аж плаче і говорить: »Приятелю мій, Кондрате Іванович! Роби що́ знаєш, тільки не погуби мого дитяти! не положи мене живого у яму!… Вік буду батьком рідним звати! Бери, що́ хоч, бери усю худобу… тільки вилїчи Марусю!…«
Цилюрик аж заплакав і каже: »Друже мій, Науме Семенович! Хиба-ж менї не жаль своєї куми? Що́ б то я робив, щоб вилїчити хрещену матїр своїх дїток! Та як нема божої волї, так наш братчик, хоч з десятью головами, нїчого не зробить!..«
— Так моїй Марусї не животїти? аж скрикнув Наум.
»Один Бог зна!« сказав цилюрик, та й пішов впять до недужої.
Подивившись на неї і подержавши за жилу довгенько, каже: »Молись, Семеновичу, Богу! Коли засне, то нї об чім і журитись; здаєть-ся, що скоро засне.« От і відступили ся від неї тихесенько, щоб їй не мішати спати…
