можно, то щоб і сам прийшов та й подививсь на болящу.
Так-то старому швидко й дійти! Іде і, бачить ся, усе на однім місци; стане поспішать, задихаєть-ся, ноги спотикають ся, зовсїм хоч впасти. Жалкує Наум, що не збудив кого з батраків, що́ в соломі на току спали, так що́-ж бо? Хоч-би і швидше дійшов, так не вмів би так усього росказати; а як-би цилюрик не захотїв іти, то батрак не вмів би його і упрохати, як сам отець.
Сонечко піднялось, тогдї Наум дотюпав до цилюрика. Поки його збудили, бо він собі був вже багатенький, а через коровячу віспу, став вже у панськім каптанї ходити, так треба вже туди-ж, за панами, довго ранком спати. От поки зогріли йому самовар, поки він напивсь того чаю, присмоктуючи люльку, як наш справник, поки то вийшов, потягаючись, до Наума, аж вже було геть-геть! Та вже за-те спаси-бі, що як розпитав, чим Маруся недужа, так разом і зібравсь. Схопив швидше щось таке за пазуху, та узяв склянку з чимсь-то, та й каже: »Наум Семенович! Худо дїло; треба поспішать як можно. Не поскупись наняти збіржу. Менї нїчого і проходитись, та треба поспішать.« Наум зараз шатнувсь, наняв збіржаника і побігли що́ є духу з цилюриком до дому.
Як оглядїв цилюрик Марусю, та аж зацмокав! Став її розпитовати, де саме і як у неї болить? Так вона за кашлем і слова не скаже. Цилюрик аж головою покрутив, та й каже собі тихенько: »овва! худо дїло!« А Наум се почув, та й руки опустив…
Кинув ся цилюрик і яко мога поспіша; та й кинув їй руду з руки, далї розвязав пляшку,
