нїчого робити! — узялась мати впять сама поратись. Часто гримав на неї батько і ласкою уговорював, щоб не журила ся, щоб у тугу не вдавала ся, що туга з'їсть її здоровя, зачахне, занедужа, і який одвіт дасть Богу, що нї найлучшу милость божу, здоровя, не вміла зберегти і занапастила овсї.
Що́-ж? тільки її і річей: »Таточку, батечку, і ти, матїнко ріднесенька! Що́-ж менї робити, коли не можу забути свого горя! не можу не думати об моєму Василечкові! Сьвіт менї не милий і нїщо не розвеселяє. Серце моє розриваєть-ся, дивлячись на вас, що ви об менї убиваєтесь, та що́ буду робити! Я й сама своїй тузї не рада; тільки у мене й думки: де то тепер мій Василь? Знаю, що час, що день, він від мене усе дальш; от мене туга й душить! Не воруште мене, не заньмайте мене, неначе ви й не бачите нїчого; не розважайте мене: менї неначе легше, як я журю ся у-волю і нїхто менї не міша!«
Порадившись меж собою, старі дали їй волю; нехай, кажуть, як собі зна, так з собою і робить. Надїлив її Бог розумом, вона й богобоязлива і богомольна, так її Отець милосердний не оставить. Нехай поступа, як знає!
Іще з того дня, як проводила Василя, не надївала Маруся нїякої скиндячки, нїякої стрічки; як повязала голову чорним шовковим платком, так і пішло, усе чорний платок, та й годї. То охоча була по недїлям та по празникам до церкви ходити, а то і у будень, коли почує, що дзвонять, та мерщій і йде. Що божий день, любиме місце, куди було ходить, се у бір на озера, де з Василем у-перше ходила; сяде там під сосонкою, розгорне платок, що́ Василь їй зоставив,
