— батечки! як заголосить Маруся, та так і повисла йому на шию! Вицїловала його… що́ то? і в вічи і у лоб і у щоки і у шию… далї, неначе хто її направив, разом покинула його, очицї засьяли, то була блїдна, а тутечка почервонїла, та так голосно, нїби не вона, сказала Василеві не зопинаючись: »Василю! На кладвищі мене покидаєш, на кладвищі мене і знайдеш! Поминай мене, не удавай ся у тугу… прощай на віки вічнії!.. Там побачимось!«
Сеє сказавши, не озираючись пішла до дому швидко, ступаючи так легесенько, неначе і землї не доторкаєть-ся. А Василь? Неначе грім биля його вдарив! стоїть як укопаний… далї дуже тяжко здохнув, підняв очи до Бога, перехрестивсь, вдарив поклон, і припавши на те місце, де стояла Маруся, цїловав землю замісць її, боячись і самої думки об тім, що́ сказала йому Маруся, а далї промовив: »Господи милосердний! Нехай я один усї біди претерплю, нехай я вмру, тільки помилуй мою Марусю! Дай нам пожити на сїм сьвітї, а в тім — як Твоя воля сьвята!« Та й пішов тихою ступою до господи.
Чи давно наша Маруся була веселенька як весїньня зіронька, говорлива як горобчик, проворна і жартовлива як ластівочка, а тепер точнїсїнько як у воду опущена. Говорити, мало й говорить; сяде шити, то чи стїбнула голкою чи нї, чи виведе нитку чи нї, а зараз і задумаєть-ся, і рученята посклада; піде у-в огород полоти, стане над грядкою, та хоч цїлий день стояти-меть нїчого не зробивши, поки мати її не покличе; приставить обідати, то або у нетоплену піч, або забуде чого положити, або усе у неї перекипить, що й їсти не можно; та до того довела, що —
