Тіки-притїки, аж ось і Проводи! У сеє уремя хазяїн його висила хуру, і Василеві з нею треба виступати.
»Ох нам лишечко!« скрізь слїз кажуть обоє. Ми ж і не наговорились, ми і не надивились один на одного… неначе сьогодня тільки зійшли ся.«
— Не плач, Василечку, каже йому Маруся. — Ти у дорозї і не счуєш ся, як і Спасівка настигне, тогдї вернеш ся сюди і будемо у купцї. Гляди тільки, щоб ти був здоровий; не скучай і не удавай ся у тугу без мене, а я, оставши ся без тебе, рано й вечір буду слїзоньками вмивати ся…
»Годї-ж, годї, моя перепілочко! Не плач, моя лебідочко!« каже їй Василь, пригортаючи до свого серденька. »Нехай я на чужій сторонї один буду горе знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова і весела, та дожидай мене. А щоб нам одраднїш було, так прошу тебе: вечірня зірочка як зійде, то ти, споминаючи мене, поглядай на неї; у ту пору я стану зорйовати, гляну на тую зірочку і знати-му, що ти на неї дивиш ся, то менї одраднїш буде, неначе я дивлю ся на твої очицї, що як зірочки сьяють. Не плач же, не плач!..«
Оттак-то вони у останнї часи розмовляли і обоє плакали безперестанно. А як же прийшло зовсїм пращатись, так що́ там було!… Коли вже і старий Наум так і хлипа як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу Марусину, аж злягла; так що́ про молодих і казати!… На прощаньнї випрохала Маруся у Василя сватаний платок, що́ замість хустки йому дала, за-тим, щоб часом дорогою не загубив, і що вона на неї, мов на нього, дивити-меть ся. Поважив її Василь,
