стежкою, по-під плотами, мовчки собі ідуть і під плечем, замісць хлїба сьвятого, несуть… гарбуз! Еге! нїгде дїтись: як заробили, так і відвічать.
Не одні старости заходили і до старого Дрота сватати Марусю; так що́-ж? »Таточку мій ріднесенький! я їм, каже, піднесу по чарцї!« Старий було гримне на неї: »Чи ти дурна та божевільна? чом ти не йдеш? Люде хороші, чесного роду, парень бойкий; чи тобі поповича, чи купця треба?«
»Василя, а коли не Василя, то й нїкого!..« каже було Маруся. Мати її у сльози, а батько було розсердить ся, та й крикне:
— Та де того Василя озьмемо? Тепер ти людей цураєш ся, а там стануть і тебе люде цуратись і досидиш ся до сїдої коси.
»Дарма, таточку! Без Василя не страшна менї і домовина, не то сїдая коса.«
Здвигне тільки плечами Наум, подума: нехай ще до того году, та й замовчить. І йому жалко було, що про Василя не було нїякої чутки; бо він його дуже любив і усе надїявсь, що він з собою що́-небудь до путя зробить.
От і мясницї пройшли і усюди пішла слава, що Дротівна Маруся і горда і пишна, за тутешнїх парубків не хоче, а жде собі панича із-за моря. Вона про сюю славу знала, сьміялась і каже було: »дарма! і підожду.« Парубкам же хоч і кріпко досадно було, що така красива і багата дївка у лад не даєть-ся, та нїчого було робить: силою не озьмеш.
Пройшов і піст, відговілись і — слава Тобі Господи! — дождались Воскресения. Маруся у великодну суботу сама учинила паску, положила туди яєчок, імберю, бібків, шафрану, і спекла ся
