сказав догадливий Методій Кирилович, — а навіть декого і з бюра.
— Із бюра? — в розпуці промовив мій герой (він був членом, хоч і не активним, свого бюра). — Що ви говорите? Ні, ви просто робите паніку. Ви помиляєтесь, Методій Кириловичу! Да, помиляєтесь… Я тільки не розумію, відкіля це все взялося?
— Це ви вже спитайте в свого товариша Лайтера, — відповів Методій Кирилович, підкресливши „свого“. — Це, будьте певні, це його роботка.
— Мого товариша Лайтера? — до того розгубився Іван Іванович, що навіть випустив із рук окуляри, які протирав своєю білосніжною хусткою. — Ви серйозно кажете „мого“?
— Так! — як і завжди спокійно відповів Методій Кирилович. — Іменно вашого. Я не член бюра, а ви, як член бюра, мусіли вже давно знати, що це за штучка. Хіба я вам не говорив? Свій свого, так би мовити!… Чому ж ви його досі…
— Ах, боже мій! Нічого не розумію! — скрикнув Іван Іванович тим же таки підстреленим голосом. — Буквально нічого!
Мій герой раптом покинув Методія Кириловича й побіг до Семена Яковича, головного начальника і члена бюра. Про що вони там говорили — мені не відомо. Проте, я гадаю, що це й не цікавить читача. Давати в деталях трагічну загибіль мойого героя я й не брався. Скажу
