її не словами, а, так би мовити, ділом. Це трапилося саме тоді, коли й товаришка Галакта прочитала в „Вістях“ ті рядки, які так схвилювали Івана Івановича.
— Так! Ти мав рацію! — уже подвійним голосом (спокійним, що Іван Іванович не зрадив і неспокійним, що газета) сказала вона, бризкаючи на себе одекольоном. — Так. Ти мав рацію. Але ти, Жане, не маєш рації хвилюватись. Боже мій, чого ти, Жане, так хвилюєшся? не роби паніки! Пожалій своє серце! Чистка ж тільки для низів! Члени колегії, на мій погляд, ні в якому разі не будуть чиститись.
— Ах, Галакточко ! — підстреленим голосом сказав мій герой. — Ти не дочитала. — Іван Іванович подав дружині номер „Вістей“. — Ну, от дивись, голубонько. Тут написано навіть, що будуть чистити навіть членів ЦК. Ти розумієш? Членів ЦК!
— Цього не може бути! Я не вірю! — рішуче одрізала Марфа Галактіонівна. — Членів ЦК не можуть чистити… Це просто для народа… для маси! В противному разі ми загубили б революцію… Да…
— Безперечно! Безперечно загибіль революції! — сказав Іван Іванович і в розпуці схопився за голову. — Ах, боже мій, що вони роблять! Нє, Галакточко, я таки не дарма не погоджувався з самокритикою. Що хочеш роби зі мною, а я апа-
