своїх, що були до приїзда товариша Мрачного, позиціях, себто він знову почав гаряче захищати „самокритику“, але це показує тільки те, що мій герой, будучи ортодоксальним марксистом, не міг не володіти добре ланцетом матеріялістичної діялектики. От і все, плюс, звичайно, революційна совість.
І тому не зрозуміло (рішуче не зрозуміло!), як могло трапитись це велике горе, це ґрандіозне нещастя. Ви питаєте, яке нещастя, яке горе? Читайте останній розділ — і ви побачите.
Трагічний фінал, а також і не про те, які треба зробити висновки. Колись Іван Іванович лежав після смачного обіду на канапі і переглядав „Вісті“. Він завжди уважно переглядав цю газету: поперше тому, що тут було багато урядових розпоряджень, а він не хотів бути не в курсі державного будівництва, а подруге — тому, що редакція цієї газети його остаточно зворушувала підбором матеріялу. Тут було всього вміру: і смішного (Іван Іванович, наприклад, дуже обурювався з поведінки драматурга Куліша, що в своїй п'єсі „Мина Мазайло“ нахабно висміяв майстра мажорного сміху Іону Вочревісущого: Іону Вочрівесущого Іван Іванович вважав мало не за геніяльну людину) — тут було трохи і про кооперацію, трохи про сільське господар-
