прийдеться не сном Івана Івановича (хай він собі спить на здоров'я), а описом того трагічного фіналу, що все таки звалився на зовсім і ніяк невинну голову мойого ідеологічно-витриманого героя.
Правда, славетний винахід (про нього далі, це саме той винахід, що зробив ім'я Івана Івановича безсмертним!) примушує автора написати ще невеличкий розділ, але, поперше, цей передостанній розділ є, так би мовити, розділ не обов'язковий (нетерплячий читач може його й не читати), а, подруге — великим злочином було б обминути те, чого обминути ніяк не можна.
Отже, після осени прийшла, як і треба було чекати, зима.
Морози були люті, але мій герой самовіддано томився в духоті: його будинок, що на вулиці Томаса Мора, викликав на „соціялістичне змагання“ (так саме і написано в домкомівських книгах) будинок, що на вулиці Щукина, і тому не можна було „підкачати“ навіть в сенсі опалення: кожний із будинків доводив, що він тепліший за свого супротивника і що він не тільки уміє боротись з буржуазією, але й з природою з поспіхом сперечається. І от колись, сидячи в такій от духоті, Іван Іванович сказав:
— Галакточко! — сказав колись Іван Іванович. — Я почуваю, що я можу прислужитись своїй партії, поперше — партійною та радянською роботою, а подруге — й своїми винаходами.
