Всі подивились на того ж таки товариша Лайтера. Хто ж, як не він мусить першим виступити? Звичайно, йому не зовсім приємно боротись з такою витриманою авдиторією, але що ж робити: не лізь куди не треба!
— Дайте мені слово! — сказав нарешті товариш Лайтер.
По авдиторії пронісся шум і раптом стих. Так буває перед грозою, коли замирають дерева і десь далеко синіє грізний тайфун. Чути було, як у вікна б'є дрібний осінній дощик і як Іван Іванович протирає свої рогові окуляри білосніжною хусткою.
— Товариші! — сказав товариш Лайтер. — Я не тільки не думаю виступати з критикою постанов ЦК, я, навпаки, я…
Але тайфун уже налетів: авдиторія зашуміла. Скажіть, будь ласка, яка самовпевненість! Він „не думає виступати з критикою постанов ЦК“? Боже мій, до чого ми дожили! Якийнебудь шпінгалет і… з такими претензіями: „він не думає виступати проти постанов ЦК“! Яке нахабство, яка самозакоханість.
— Товариші! — скрикнув товариш Лайтер і ще більше зблід. — Дозвольте мені висловити деякі думки з приводу справжньої постановки самокритики.
Що таке? Що він там каже?.. „справжньої постановки самокритики“? Скажіть, будь ласка,
