тут вам і їдні сатири на місцеве начальство, як от: „шашні бувшої кандидатки в комсомол машиністки Попадько“.
… Іван Іванович сів на першому стільці у першому ряду. Поруч його сіла Марфа Галактіонівна, а далі Методій Кирилович.
Було тихо. Тільки зрідка прокидалось то тут, то там стримане шепотіння. Раз-у-раз рипали двері, і заля потроху залюднялась. За вікном настирливо дзвонили до вечірні, і смішно було, що десь там, у церкві, люди стоять тепер перед лямпадками і думають про ідеалістичні катакомби перших християнських мучеників, а тут ніяких лямпад нема, світить цілком матеріялістична електрика, і люди думають без всякої ідеалістичної беліберди.
— Ти пам'ятаєш, яку поставлено сьогодні доповідь? — спитав тихим голосом Іван Іванович і подивився на Марфу Галактіонівну.
— Хіба ти забув? — сказала товаришка Галакта. — Та сьогодні ж доповідь про останню вилазку проти самокритики.
— О! — сказав Іван Іванович і подняв свій ніжнобілий вказательний палець.
І він мав рацію саме так підняти палець. Це значило, що мій герой сьогодні буде уважно ловити кожне слово і ні разу не задрімає тією безмятежною дрімою, коли певний, що можна спокійно трохи поспати, бо, поперше, в потріб-
