їй назустріч. Іван Іванович, наприклад, ніколи не вимагав окремої спальні для своєї куховарки, і Явдоха спить на ліжкові, на підлозі, в коридорі. Бо й справді: яке він має право вимагати ще одну кімнату? Йому, звичайно, приємно було б почувати, що його власна куховарка має свій закуток, але… він же цілком свідомий партіець і добре знає, як живуть інші. Іншим ще гірше становище: буває й так, що мають не чотири, а тільки три кімнати… от, наприклад, Микола Григорович.
— Ти, Галакточко, як гадаєш, — звертається мій герой до своєї дружини. — Невже всі мають по чотири кімнати.
— Звичайно, не всі! — рішуче інформує Марфа Галактіонівна. — Коли б всі мали по чотири, то тоді, може, не було б і кватирної кризи. А то буває по три і навіть по дві буває!
Іван Іванович задоволено посміхається.
— Ні, — каже він, — я ніколи не помиляюсь. Почуття пролетарської норми мене ще ніколи не залишало.
Мій герой іде до бюсту якогось відомого марксиста (в нього кілька таких бюстів) і задумливими очима дивиться на свого, як каже він, „ватажка“ і на іншу кабінетну, їдальну та спальну меблю. Він згадує бурхливі дні, коли мчалась огняна більшовицька кавалерія і на Заході стояла тривожна заграва світового пожару, коли ще якось зовсім
