такою самовідданістю посхиляти всі республіканські прапори і з почуттям задоволення промовити:
— Іване Івановичу! Воістину ви — зразкова людина нашої безпримірної епохи, і ваше ім'я, очевидно, буде фігурувати в Пантеоні „Червоних дощок“.
Бо й справді: хто ще так акуратно вносить членські внески, як мій герой? Правда, вони не перевищують щось 2-х процентів його заробітку, але справа ж не в якості, а в кількості. А кількість тут воістину солідна: він і член „Друга Дітей“, і член „Повітрофльоти“ та „Доброхема“, він член якогось клюбу мало не політкаторжан (ще б пак: хіба це не мойого героя хотіли колись вислати — при старому режимі — із одної губерні в другу?), він і член профспілки, він… і т. д. і т. п. Словом, в цьому сенсі Іван Іванович, очевидно, не має собі рівних.
Але мало того: він навіть Марфу Галактіонівну заґітував на таке широке членство і, головне, на таку безкорисливість, коли нікому не відомо маленького геройства серед бурхливих подій нашого, як думає товариш Жан, заздалегідь і з обуренням відкидаючи ганебне міщанство, „з голови до п'ят революційного города“.
— Тек-с! — говорить, нарешті, зідхаючи, Іван Іванович і сідає на канапу. — Коли хочеш, я буквально не розумію!
