— А того скаженого, що покусав Грицька!
Того скаженого, що покусав Грицька? От тобі й маєш! Тільки тут я зрозумів, що не від шроту мого кричав один із пастушків, коли я вистрілив, тільки тут я збагнув, чого гналися за мною хлопчаки, і тільки в цей момент я згадав того собаку, що метушився по степу, коли я йшов до Сухого Лиману.
— Боже мій, яка ганьба, — подумав я і сором пройняв всю мою істоту. — Замість того, щоб допомогти дітям, я тікав від них, як найгірший злочинець. Боже мій!
|
|
Що ж далі? А далі я мусів як мога скоріше спокутувати свій гріх. Я, як і треба було чекати, негайно кинувся в той бік, де мусів блукати скажений собака, але, кинувшись, я тут же зрозумів, що нема мені спокути за цей вчинок не тільки тут, на землі, але й там на легендарному небі. І я притишив ходу.
„Такі вчинки, очевидно, не замолюють, — подумав я, — а вияснюють“. Хіба я, скажім, винний, що я саме так робив, а не інакше? Хіба десь в іншому місці не точнісінько так полюють, полювали чи може будуть полювати мої колеґи, — поети тендітного леготу й синіх країв далекого привабливого горизонту, хіба, хіба, хіба?.. Очевидно, від прекрасної Марґарити до хама і циніка Фердищенка тільки один крок. Саме в цьому і… не моє виправдання, а нерозгадані загадки на
