голосом. Пастушки, що були по інших кінцях Сухого Лиману, теж почали збігатися до цієї групи.
Перша мисль, яка прийшла мені в голову, була така: смертельно поранив я хлопчака чи легенько? Я подивився на „свого“ пастушка. В його очах я побачив таку розгубленість, що я одразу ж вирішив — „смертельно“.
— І все таки не може бути, щоб смертельно, — тут же втішаючи себе, заперечував я сам собі. — Кроків, здається, півтораста, може, навіть двісті…
Заперечення вийшло неґрунтовним, тим паче, що я добре знав, що „на гріх майстра нема“. Знову, отже, прийшлося припустити гірший випадок.
Я стояв серед болота й ніяк не міг рухнутися. Ноги мені буквально підкошувались, одного моменту мені навіть здалося, що я от-от знесилію і впаду в багно.
Так пройшло, очевидно, не менш, як хвилини дві. Нарешті, я очутився. І тоді ж, озирнувшись навкруги та побачивши, що покищо біля Сухого Лиману нема жодної дорослої людини, побачивши також, що поранений мною хлопчак віддаляється з кількома своїми товаришами до села, я енерґійно заступав до берега.
— Ви гадаєте, що я рушив на допомогу до своєї випадкової жертви?
Нічого подібного! Я рушив у зовсім протилежний бік. Я так разгубивея, що не найшов іншого виходу, як тікати від проклятого місця.
