Зрідка то один, то другий із них блискавично кидався на землю й зникав у хлібах.
Я йшов по курній дорозі, не поспішаючи, бо духота і без моїх зусиль давала про себе знати: раз-у-раз я виймав хустку і витирав нею своє спітніле чоло. Я вже давно обминув останні вітряки, що досить далеченько відлетіли од села, але мені залишалося пройти ще добрих півтори верстви. Щоб не перевтомитися, я вирішив сісти на зеленому обніжкові й трохи відпочити.
На бекасів добрі мисливці ходять з не менш добрими собаками. Тільки з якимсь „польовиком“ і можна у смак пополювати цю дичину. Я того часу хоч і мав пойнтерка, але, на жаль, погано дресированого, так що ніяк не міг відважитись взяти його на відповідальну роботу. І, сівши на обніжок, я саме про „польовичка“ й почав мріяти.
Раптом мій погляд упав на крапку в далеких хлібах. Не довго розглядаючи, я одразу ж пізнав в ній собаку.
— Собачка! — з сумом подумав я, маючи на увазі, звичайно, „польовичка“ і зовсім не припускаючи, що саме про цього конкретного собаку в далеких хлібах мені і слід було б подумати тоді. — Собачка!
Відпочивши трохи, я підвівся, поправив на собі ладівницю і знову помандрував по курній дорозі. На місці призначення я мусів бути за якісь кілька хвилин.
