дерши небо, потрясла озеро різким улюлюкаючим ударом грому. Тоді ще більший жах охопив мене і я вже не пам'ятаю, як добіг до села.
|
|
На другий день, коли вже сонце стояло височенько, я пішов до Ямки. В осоках, на східньому боці, я побачив свій човен, а біля нього рибалку.
— Це не ваші тут причандали? — крикнув він мені, показуючи рукою на ягдташ.
— Мої, — відповів я. — Будь ласка, заберіть їх, а то йти з берега дуже грузько.
— Та тут ще лежить і качка… Боже мій, як її побито, — сказав селянин і похилився на борт.
„Ще б пак!“ — подумав я і мовчки пішов до тієї затоки, що в неї мусів в'їхати рибалчин човен. — Ще б пак!..
— На цьому я й кінчаю своє перше оповідання, — помовчавши, сказав д-ій Степчук. — Друге оповідання теж про утечу, і я його назвав би „бекаси“. Отже, слухайте далі…
„Гарячого соняшного дня бекас любить сидіти на степових болотах. Сидить він там дуже міцно і виявляє не абияку хоробрість. Ані пастушки, ані корови, що тут же топчуться біля нього, не лякають його. Більше того: у великій кількості саме в таких людних місцях він і буває“.
